Людина - дивна істота. Зокрема незбагненним (особисто для мене) є пошук джерел для зодоволення мазохістичної натури. Скажімо, вчора я  вийшла на вулицю. (Всі, думаю, бачили, а деякі мазохісти ще й, певно, відчували, що було вчора надворі) Мусила-бо пройтися: мій мосх втомився працювати, і я мусила його, звиклого гарувати, вимкнути. Зазвичай найлегше це робити на прогулянці. ХОлодлний вітер в обличчя, щось незрозуміле падає з неба... Такоє (с)
Проте історія, як уже, певно, видно, не без драми. Іду, значить, назад. Бачу: в одному з не-колоритних дарницьких дворів гуляє собака з мужиком. Песик, милий стаффчик, прекрасний, відгодований, з широчезною грудіною, високий - і вапше хоч на виставку - чемно пройшов повз мене. Зрештою, так і має зробити кожен порядний собака. Але не мужик. Цей раптом підстрибнув до мене (на безпечну для нього і для його тєла відстань) і загавкав. Однак мусив обламатися: в своїх навушниках я нічого, взагалі нічого не чую. І про те, що це животноє на мене гавкало, здогадалася лише з рухів його щелеп. Однак тєло(л)двіженія мужика мене не дуже вразили.

Усміхнувшись стаффу на прощавання, я пішла далі...